Сергій Олексійович Завгородній (1908-1994), український письменник, член СПУ (1948), двічі обирався головою Дніпропетровської організації СПУ. Сергій Завгородній - письменник, який оспівував український степ і захищав культурну спадщину Придніпров’я.
Сергій Олексійович Завгородній народився 1 квітня1908 року в селі Миронівці (нині у складі села Семенівки Кам'янського району Дніпропетровської області). Трудову діяльність розпочав у 1928 році електромотористом на Дніпродзержинському металургійному заводі. Навчався на робітничому факультеті в Кам’янському, згодом - у Київському зоотехнічному інституті. Вищу освіту здобув на філологічному факультеті Київського інституту народної освіти та в Харківському інституті журналістики.
Учасник Другої світової війни, Сергій Завгородній був нагороджений бойовими відзнаками. Саме військова журналістика стала початком його творчого шляху. Як кореспондент фронтових газет він був свідком численних людських доль і вчинків, винісши з воєнних років головне переконання: світ рятує любов. Ця думка стала його життєвим і творчим кредо.
У 1949 році побачила світ його перша книга - збірка нарисів «Джерела молодості». Ще до виходу цієї книги завдяки численним нарисам, оповіданням і повістям, опублікованим у періодичних виданнях, у 1948 році Сергій Завгородній став членом Спілки письменників України та відповідальним секретарем її Дніпропетровської філії. На той час організація налічувала лише трьох членів: Сергія Завгороднього, Олександра Билінова та Анатолія Хорунжого.
Сергія Завгороднього по праву вважають одним із фундаторів і патріархів Дніпропетровської письменницької організації. Він визначав два головні критерії членства у Спілці письменників: високий художній рівень творів та моральну відповідальність автора. Завдяки його діяльності організація не лише поповнювалася талановитими літераторами, а й утверджувала принципи громадянської свідомості та патріотизму.
У літературній творчості Сергій Завгородній проявив себе як майстер психологічної прози та жанрової замальовки. Його творам притаманні лаконізм новеліста, масштабність романіста та точність публіциста. У повістях «Антон Негнибіда», «Мати наша, мати» та інших творах письменник не лише відтворює людські почуття й переживання, а й порушує важливі морально-етичні питання. Його творчості властиві гуманізм, віра в людину та високі духовні ідеали.
Основними темами творчості Сергія Завгороднього були краса рідної землі, життя українського села, героїзм воїнів у роки Другої світової війни, а також проблеми екології українського степу.
Письменник є автором збірки повістей та оповідань «Любов», повістей «Антон Негнибіда», «Степові притчі», «До кого сміється степ», «У грозову ніч», «Мати наша, мати», «Так давно і так недавно...», книг нарисів «Джерела молодості» та «Дві долі жіночі». Особливу популярність здобула повість «Краса дівоча» (1968), яка перевидавалася десять разів. У нарисі «Б’ють джерела» письменник одним із перших порушив питання збереження степових річок та охорони довкілля.
Важливе місце в біографії Сергія Завгороднього займає його громадянська позиція. Коли постало питання знесення історичного селища Ломівка в Дніпрі для забудови нового житлового масиву, під загрозою опинилася садиба сестри Олеся Гончара на вулиці Клубній. Саме там видатний український письменник створив романи «Прапороносці» та «Тронка». Сергій Завгородній став одним із перших, хто виступив на захист цієї пам’ятки. Як описує у нарисі «Ломівка» Валентин Чемерис, після тривалої боротьби літераторам вдалося вибороти для садиби статус пам'ятки культури під державною охороною. Олесь Терентійович згодом неодноразово дякував Сергієві Олексійовичу за безкомпромісність у рятуванні будинка.
Сергій Завгородній двічі обирався головою Дніпропетровської організації Спілки письменників України.
Помер Сергій Олексійович Завгородній 19 серпня 1994 року. Його творчість і громадська діяльність залишили помітний слід у культурному житті Придніпров’я та України.